Історія львівського футболу: перемога над окупантами

25.04.2019 12:46

У рамках відзначення 125-річчя українського футболу інформаційний центр Федерації футболу Львівської області розповідає, як під час Другої світової війни в Бориничах Жидачівського району наші хлопці перемогли на футбольному полі німців.

За перших «совєтів» ліквідація всього украї­нського набула системного та масового характе­ру. У цьому аспекті «визволителі» зі сходу суттєво перевершили своїх польських попередників. Але, ліквідувавши всі надбання, які створювалися де­сятиріччями, вони взамін нічого нового не запро­понували.

Про сільський футбол й мова не йде, більшовики не спромоглися до 1941-го року навіть чемпіонат області провести, обмежившись де­кількома пропагандистськими матчами та непов­ноцінним кубком Львівщини, в якому взяли участь здебільшого команди з обласного центру.

Кардинально ситуація змінилася з приходом німців. Галичина, на відміну від решти території України, була включена до складу генерал-губер­наторства з центром у Кракові. А українці отри­мали досить широкі можливості в багатьох сфе­рах суспільного життя, зокрема й у футболі. Дос­татньо сказати, що за 3 воєнні роки були про­ведені 2 повноцінні розіграші кубка краю, а у 1943-му – чемпіонат (крайова ліга).

Але в цих турнірах брали участь в основному міські коман­ди. Однак це не означає, що сільський футбол був у занепаді. Футбольні матчі стали звичним явищем і відбувалися практично кожного не­дільного дня. А за суперників місцевим коман­дам досить часто ставали команди, складені з... вояків німецьких та угорських військових підрозділів, серед яких не бракувало вправних футболістів.

Зокрема такий футбольний матч відбувся 1943-го року в селі Бориничі Жидачівського району (тоді Новострілищанський район). Там на залізнодорожній станції два тижні стояв німецький бронепоїзд. Німці дізналися, що в селі є футбольна команда і запропонували зіграти у футбол. Матч закінчився з рахунком 2:0 на користь місцевого колективу.Григорій Маланчук.

Обидва переможні голи у ворота суперника реалізував Григорій Іванович Маланчук 1923-го року народження.  Не завжди двобої завершувалися на користь військових. Але тра­гедії з цього окупаційна влада не робила, а укра­їнці свої перемоги не героїзували. Так, як це зро­били комуністи з так званим «матчем смерті», що відбувся в Києві під час війни.

Восени цього року Григорій Маланчук пішов на війну. Був сапером і дійшов аж до Берліна. Нагороджений орденом червоної зірки. У 1946-му повернувся додому, одружився. Подальша його доля склалася трагічно.

1947-го року за анонімкою сусіда був осуджений на 10 років і вивезений у Магадан. 1957-го звільнився і приїхав до Львова, але КДБ дало йому 24 години, аби покинути Україну, тож він знову повернувся в Магадан. Цього ж року до нього переїхала дружина Cтефанія. У них народилося двоє діток – син Богдан і дочка Галя. Помер у 1964-му році. У 1991-му реабілітований посмертно.